Ірина Мороз

туман, виявляється, досить впливовий! А ми його часто недооцінюємо…

Спасибі! Оперативно Ви! ))
У неї ще й коси — зелений барвінок позаздрить! :)

Чому ніхто?! Просто більшість боїться холоду, не товаришує із зимою, вважаючи її суворою.
А тішитись можна геть усім, що дарує зима, адже на подарунки вона щедра))

Все на люди?!
Зважаючи на її темперамент, може й так — балакучою ж була!)))))) З вашого опису вона мені нагадує головних героїнь повістей деяких українських письменнників)) харАктерна! :)

Ха-х! Ще б пак — «побачити (почути, прочитати .....) продовження)))»!

*тішуся*

О_о :) Ви про акторську майстерність чи якийсь прихований талант Вашої цьотки Ганьки?! )) Якщо так, пропоную додати «Пункт 5» )))

еге)) Мені лиш не вистачало в кінці зпису: «Отже, в наступній серії...» )))

А що ж?! Є такі люди)) Можу навіть припускати, що вона користувалась неабиякою популярністю!))))

«ніщо не зникає, просто замикається, поки хтось новий не стане частинкою того, що було замкнене… тому, певно, і не варто сумувати: ти теж ніколи не зникнеш!» — у цієї фрази є крила))
"“Бо як ше?! Так тоді називали!”" — ВІПІ (володар істини в першій інстанції). ))))
«Щось там має бути під низом, на споді, щось велике і важливе для продовження існування.» — !!!

:)) Гаразд! Чесно кажучи, я від фортепіано далека, хоч декілька разів робила спроби навчитись грати на ньому)) Гадаю, вони були не останніми.

Це точно! Бачили б Ви мої очі, коли я прочитала, що Ви на фортепіано граєте! :)
А змушувати таки не можна, тому що це ніколи не дасть результату! Для прикладу, у мене є брат, молодший на 2 роки. Йому весь час усі говорили: «Юрчику, навчись і ти грати на гітарі, дивись, як Ірочка гарно вміє»!!!)) Я завжди бурчала, протестуючи, що він має сам захотіти, оскільки теж любителька іти на принцип, коли заставляють))
По-перше, не можна виховувати дитину за принципом «будь, як хтось». А, по-друге, якщо у брата зовсім інший склад розуму, він математичний геній, дипломат найрізноманітніших конкурсів, а тепер — студент-відмінник технічного вузу, то яка мова може йти про музику?!
Так, він заслуховується, коли хтось грає музичні твори, із задоволенням відвідує концерти, проте себе він бачить в іншому, а це інше, очевидно, не пов'язне із музикою))

Люблю собак. Більше, ніж котів. Котів майже не люблю — боюся (та це моє, особисте!) :))
Собаці можна довіряти, можна вірити, можна розраховувати на щиру взаємність, незрадливість — а це є запорукою справжньої дружби!!!
Чого лиш варті очі собак!
Завжди боляче втрачати щось справжнє. Щиро співчуваю вашій втраті…

Альберт, не можу не погодитись! Мабуть, потрібно мати якусь "інтригуючу міру")))
Гадаю, річ не у висловленнях, адже можна говорити про почуття вчинками, поглядом, дотиком, усмішкою! Ми самі повинні працювати над різноманітністю і багатогранністю нашого життя, тоді воно ніколи не буде буденним! ;)

Я вже хотіла писати: «Остап Зіновійович, перекладіть будь ласка!!!», та раптом до мене дійшло, що текст є досить читабельним))

Дуже знайома ситуція з музичною школою, правда, я сама хотіла там вчитись (лише перших 2 роки, щоб не збрехати), а потім набридло, не хотіла я більше вчити ті варіації чи етюди і складати до купи домінантсептакорди)) Та все ж дотягнула із чистим сумлінням до кінця тих 5 років.
Я не хочу сказати, що зненавиділа інструмент — навпаки, ми з ним були на «ти», однак по закінченні муз.школи я його, довго не думаючи, продала. Не шкодувала про це зовсім, та лише зараз, років через 6, зрозуміла, що краще б інструмент в мене був, нехай стояв би в чохлі за шафою, але БУВ!!! Ем… Щось таке, принципове))))

А ще, вдома, скільки себе пам'ятаю, є гітара, хороша акустична… Батько на ній чудово грає і якось так історично склалось, що й мене навчив. Змалку я бринькала-бринькала, не надаючи цьому великого значення!
Згодом зрозуміла, що не уявляю свого життя без неї… І чомусь я глибоко сумніваюсь, що гітара мені коли-небудь набридне))))

Хочеться щоденно дякувати людям, які й не дарують ніяких речей, а просто поруч або відіграють якусь роль у нашому житті… Мабуть, їхні подарунки в іншому… Ми дорожимо ними і, буває, готові засипати їх словами вдячності!
Іноді людина є настільки неприступною, що ти, можливо, й хочеш їй за щось подякувати, а геть не знаєш як… Дякуєш подумки…
Часто ловлю себе на думці, що не знаю за що дякую, та все ж не уявляю свого життя без слова «спасибі»!

Водночас неймовірно приємно чути слова вдячності і в свою адресу:)

приємно вражена О_о
(:

Ем… О_о Тобто?!

Згідна! Дуже важливо цінувати таку кохану людину і дорожити нею, бо, буває, такі високі істини ми усвідомлюємо надто пізно!

Потрібно говорити про свої почуття! ))

Спасибі, Анно! Мені приємно;)