[Ехо]

Вона затягує у свою безодню, наче магнітом. Щоразу дужче. Намагається обійняти і поцілувати холодним дощем. Здається, скоро здамся і дозволю їй керувати світом. Та, слухаючи тишу, яка уже дихає морозним повітрям, поволі усвідомлюю, що в осені немає шансів.

Кострубаті шматки тканини, як нав'язливі думки, розкидую скрізь, де земля поранена нашими кроками — не тільки за вікном сьогодні дощ. Рахую дні, декади, мрії, спроби… Збиваюся і починаю знову. Тебе втрачати — мабуть, це обов'язково.

І коли голуби купаються в калюжі зранку, коли руки мерзнуть навіть не від холоду, коли ліхтарики освічують темні провулки, коли мрії розбиваються об скалу байдужості, коли музика дощу навіює спогади, я розганяюсь щосили і піднімаюсь в небо, до тебе. Без пасків безпеки, тікаю від спеки і чую лиш ехо, ехо, ехо...