[Щоби ти знайшов мій лист, що блукає десь на радіохвилях]

Замріяні і дивні слова переплітаються між репортажними інформаційно-плівковими матеріалами, в яких подробиці моїх вражень біжать по дротовому радіо. Їх наче й слухають, але чи чують?!

Щодня пишу тобі лист і віддаю його радіохвилям. Вони зовсім не знають, що з ним робити. А я безжально кидаю його в ефір і «закриваю випуск» — дороги назад немає. Я повернусь за ним. Потім. Через тисячу років. Коли нам бракуватиме розмови.

І у старому місті, в якому лиш бруківка є вічною, ми зустрінемось на радіоточці й розгрібатимемо купу макулатури. Я фіксуватиму наші обличчя, бо пам’ятатиму, мабуть, більше…

Я слухатиму ще і ще, як ти читаєш вголос мої мрії… і здійснюєш їх, повертаючи час назад. А потім кидаєш виклик надії, даючи їй ще один шанс.